З Днем захисника України

Інтерв’ю до Дня захисника України з Богданом Кушликом

Богдан Кушлик — директор ТОВ «Світовир Автоматик» (група компаній «Світовир»), в електропроєктувальному та електромонтажному бізнесі вже понад 18 років, служив в АТО з березня 2015 року по лютий 2016 року. У студентські роки був активним учасником акцій «Україна без Кучми» та Помаранчевої революції.

Зараз розвиває сектори автоматизації бізнесу та будівництво станцій альтернативної енергетики. Коли почався Євромайдан, наступила війна — ринок, на якому працював «Світовир» обвалився, бо нові великі проєкти просто не стартували. Зарплати «зависли» в період із 2013 року до початку 2016 року.

 

Чи ви відчували розчарування під час Євромайдану? Чи не здавалося, що ті ідеї, які ви відстоювали на початку 00-их — знецінені?

Я ніколи не очікую, що ось я зараз зроблю — і це фініш, або от зараз когось оберемо — і все одразу зміниться. Я завжди підтримую зміни, інакше ми застоїмося. В «Україна без Кучми» я був активним учасником. Майдан 2004 року я відбув із першого дня по останній. А вже під час другого Майдану я більше збирав та возив продукти, бо активно вже йшов бізнес. Я старався поєднувати трошки там, трошки тут.

 

«Я ніколи не очікую, що ось я зараз зроблю — і це фініш, або от зараз когось оберемо — і все одразу зміниться»

 

Ви пішли на війну свідомо?

Так, піти в АТО точно не було спонтанним рішенням. Фактично, мене все життя готували до війни. Я народився в 1979 році в місті Калуш, де був велике виробниче об’єднання «Хлорвініл1, стратегічне хімічне підприємство з великою кількістю вінілхлориду. Тож щомісяця у школі були регулярні тренування з евакуації, коли, треба було швидко вийти на висоту, або навпаки — заховатися в бомбосховище. Відчуття, що «от-от щось почнеться» не покидало.

Крім того, в школі була допризовна підготовка, далі підготовка в технікумі, де я навчався на військових Уралах, ЗІЛах і КамАЗах. В інституті я вступив на військову кафедру, 2 роки я мав шестиденний робочий тиждень, бо суботи я проводив в академії сухопутних військ ім. Сагайдачного. Там я отримав звання молодшого лейтенанта, спеціальність мотострілок.

 

«Фактично, мене все життя готували до війни»

 

То вас призвали на війну?

Так, мене вперше призвали у військкомат у Калуші в березні 2014 року. Покликали, подивилися на мене, записали телефон та й відпустили. Вдруге покликали в серпні. А вже після Нового року покликали в третє. В п’ятницю я прийшов, а вже в понеділок марширував у Старичах. Я ще в березні, після першого походу у військкомат закупився всім необхідним. І чекав зі дня на день, що піду служити. Тому коли нарешті призвали, я мав усе та був готовий до всього. Мене мобілізували у IV хвилі.

Далі був військовий інститут ім. Корольова в Житомирі, де нас місяць навчали. Займалися ми на полігоні 95-ої бригади, також їздили в Новоград-Волинський на полігон 30-ої бригади. За місяць нас справді гарно підготували: ми простіляли всі види зброї: БТР, СВД, автомат Калашникова, ПКТ та ПКМ, автоматичний гранатомет, гранати кидали, крім того вчилися ходити по азимуту, правильно читати карти та користуватися раціями, будувати охорону та наступ взводу, роти, батальйону тощо.

Ця підготовка була неоціненна, бо коли я закінчив Львівську Політехніку, мені дали 5 патронів до автомата Калашникова. Я зробив ці 5 пострілів. І на цьому вся моя стрільба за 2 роки військової кафедри почалася та одразу завершилася.

 

«Коли нарешті призвали, я мав усе та був готовий до всього»

 

Хоч місячна підготовка в Житомирі й була інтенсивною, але ні в кого не було ілюзій, що йде війна, адже саме в цей час було Дебальцево.

В АТО в мене було «м’яке погруження». Спочатку я потрапив в Артемівськ, там стояла наша бригада. А потім у с.Троїцьке, де стояв наш батальон. А вже звідти ми висувалися на позиції, де стояли взводи та роти (ВОПи та РОПи — взводн оопорні та ротно опорні пункти). Коли я туди потрапив, висоти довкола Дебальцево вже були захоплені.

В нас у роті зі 100 чоловік контрактниками були тільки 3 людини. Всі інші 97 мобілізованих були далекими від військової справи. Одне діло читати романтичні книжки, інша — завести роман. Так само на війні, підготовка не закривала всіх питань. Ці троє контрактників були дуже прокачаними, тож стали таким собі «скелетом» нашої роти. І вже довкола них «наросла» правильна структура, дисципліна, відчуття впевненості.

Проте були об’єктивні проблеми. Наш взвод складався зі 7 чоловік, замість 30. В бойовому положенні підсилений взвод взагалі мав би розгортатися до 45 людей. Також мало бути 3 одиниці БМП, але була тільки одна. Наша 30-та бригада встигла сильно постраждати. В роті лишилося тільки 10 машин, хоч на балансі було понад 20. Всі інші були спалені.

Коли ми прийшли на позицію, не було ні електрики, ні мобільного зв’язку. Нашою першим завданням було окопатися. І перше треба було здобути будматеріали. А де їх здобути? (сміється)

Нам кажуть: «та там є старі розбиті позиції — їдьте туди». Приїжджаємо, а там купа САУ систем, снаряди лежать, ящиків купа з-під тих снарядів валяється. Я по рації про це доповідаю, кажуть мені — «бери-бери», але куди брати? Кажуть: «зараз машину пришлемо за ящиками». Сидимо, чекаємо на ту машину, ящики поскладали трошки. Боїмося, бо там все в тих снарядах, міни могли бути, розтяжки.

Час збігає, а машини немає. Питаю знову по рації — «де машина?», а мені:

— Яка машина, чувак? У тебе є задача — справляйся.

— Ну а як їх тоді доставити?

— Хоч руками носи.

 

«Питаю знову по рації — «де машина?», а мені:

— Яка машина, чувак? У тебе є задача — справляйся.

— Ну а як їх [ящики] тоді доставити?

— Хоч руками носи»

 

І як же ви транспортували ті ящики?

А як в Індії машини вантажать, так ми нашу БМП ящиками заклали та почали транспортувати. Дві ходки зробили по 15 км в одну сторону, а машина  не стабільна. В кінці-кінців взяли безхозний причіп у місцевих. Завантажили причіп та за один день привезли будматеріалів на тижні роботи.

95 % часу в нас забирав однаково побут, точно як у стосунках. В хаті у нас зуб на зуб не попадав — початок березня, кругом сніг лежить де-не-де. Холодно, треба палити. А дров нема, зате причіп вже є. Пила ніби була, але не заводилася. Я питаю — «а може якусь пилочку нам?», мені — «та яка пилка?». І все мат через мат. «Та хоч руками, хоч гризіть ті дерева. То ваші проблеми». Взяли ручні пилки, щось напиляли звісно. Але я терміново подзвонив до Львова. Мені до Артемівська вислали бензопилу, ланцюгів пару. З пилочкою в нас справи закипіли, люди викладалися на всі сто. За якісь пару днів ми дровами забезпечили всю роту.

 

— А що крім пилок ще було потрібно? Знаю, як збирали різні посилки, але про пили чую вперше.

Ще були потрібні годинники. От говориш до людини: «вийдеш на чергування о третій дня», а ніхто час точний не знає. Електрики немає, генератори працюють із перебоями, насамперед заряджають рацію. Телефони не ловлять, постійно шукають мережу та розряджаються. Та ще й ні в кого не було годинників. Отака банальна, але проблема. В подальшому ми навчилися відключати телефон від пошуку мережі, але так, щоби можна було фільми дивитися, радіо чи музику слухати.

А друге, що було потрібно — тупі ножиці. Нас ще волонтери багато вчили медицині в Житомирі. І все дуже пригодилося. Бо людина як тарган — вбити дуже складно, хоч тіло крихке. Але якщо людина починає адаптуватися, стає неймовірно живуча.

Уявіть, коли людину ранить, вона вже не може говорити, що й де їй болить. Отож, прибігаєш, бачиш — людина лежить. Якщо ви в «червоній» зоні, тобто стріляють довкола — завдання людину витягнути в «жовту» зону. Тобто ви взагалі не дивитеся чи жива людина, головне на бік її покласти, щоби не захлинулася в разі чого.

Під час огляду людини, перше накладають чотири джгути, по одному на кожну кінцівку. Адже ще не зрозуміло, що з вами трапилося, а діяти треба негайно. Проте, якщо джгут не зняти впродовж години, починається омертвіння тканин. Медики казали: «от наклали джгути — напишіть на лобі, коли ви їх наклали», але чим ти напишеш? Все в крові, руки в крові, голова в крові. Чим ви напишете? Автоматом? Потім пробуєте затягнути ті джгути, що були в аптечках, а ваші руки в крові і все висковзає.

Обов’язково треба зняти взуття, бо берці не промокають та ще й високі до коліна. Якщо снаряд потрапить у чобіт, ви це зрозумієте, тільки коли піднімете людину, а зі взуття кров хлине. Тому треба роззути та подивитися, чи є рани на ногах.

Після того, як оглянули людину, наступне завдання — ножицями зрізати одяг з людини, адже роздягнути просто немає можливості. Тоді всі непотрібні джгути знімаєте. Перемотуєте рану і пробуєте пускати джгут. Якщо рана не кровоточить, то знімаєте повністю. Щоби зняти джгут потрібні саме спеціальні тупі ножиці, бо інакше ви просто колотимете людину.

 

«Медики казали: «от наклали джгути — напишіть на лобі, коли ви їх наклали», але чим ти напишеш? Все в крові, руки в крові, голова в крові. Чим ви напишете? Автоматом?»

 

Як гадаєте, війна змінила вас?

Так. Було таке, що обстріляли нашу сусідню позицію. Ті викликали підтримку, ми підбили Урал, і потім нас ще три дні підряд мінами накривали. Для мене це був сильний перелом, який набирав оборотів аж до серпня включно, доки я не пішов у відпустку. Пішов останній аж на День Незалежності. Повернувся вже у вересні, коли відвели крупнокаліберну техніку, забрали танки, гранати. Тож ми вернулися до кулеметів та СПГ. І коли відпочили та перегрупувалися, почалася нова хвиля.

Спочатку я пробував керувати демократично. Проте, після відпустки я відмовився від демократії. Звісно, я вислуховував кожну думку, але приймав рішення самостійно. Армія та демократія взагалі тяжко сумісні. Тим паче, коли треба діяти тут і зараз, треба результат вже, а людина починає жувати соплі.

Коли я дембельнувся, думав армія не вплинула на мене. Але ось до мене вчергове підходить якийсь чоловік стрільнути сигарету, яких у мене немає, і на мою відмову почав прискіпуватися. Наприклад, до мого тону голосу. Тоді я зрозумів, що війна мене змінила. Приблизно через рік темп життя полегшився.

Крім того, наш ротний дуже креативно до всього підходив, і до ведення бою зокрема. Тож не дивно, що він потім комбатом став. Ротний дуже правильну психологію вибудовував: у протистоянні сторін завжди є той, хто веде, та той, кого ведуть. Й останній буде думати собі: «Ай, тільки б не зачіпали, тільки б не зачіпали. Ми сюди приїхали, відбували й поїхали». Тож завданням було переломити момент, змінити ситуацію на свою користь, стати «тим, хто веде».

Коли всі вернулися з відпусток ми змінили тактику ведення, бо вже не було важкої техніки. І воно так пішло веселіше, пішла «заруба» так, що під кінець зими ми дуже добре закопані, та дуже добре пристрілялися по всіх сепарах довкола.

 

«Завданням було переломити момент, змінити ситуацію на свою користь, стати “тим, хто веде”»

 

Сепари мінялися кожні сім днів. А ми там поселилися, ми жили там. Ми знали години, коли в сепарів буде ротація, і саме в цей час їм «летіло» від нас. Видимість же 20 км, дивишся — їде «Джип», тобто керівництво сепарів. Зараз «пістонів вставлять» і та позиція буде стріляти. Але ми вже готові, підготували все, навели приціл. Вони тільки хочуть стріляти, але їм летить одразу.

Або бачиш, як сунуть нав’ючені Урали, зі швидкістю 10–15 км/год. І видно, в яку лісопосадку вони їдуть. По бусолі та лазерному далекоміру навели напрямок та відстань, кинули координати в штаб, і вже артилерія висувається в поле. Як бачите димок, або якщо вночі — то спалах, значить, артилерія їм «накидує». А вони тільки розклалися, тільки вистрілили, а їм вже починає прилітати. Вони одразу згортаються та тікають. І на якийсь надцятий раз їм кажуть: «давайте, ідіть відстріляйтеся», а вони вже не хочуть навіть і висовуватися.

А коли в нас мусила відбутися ротація, ми почали готуватися завчасно. Ротація зазвичай вночі відбувається. Це дуже складний момент, адже нові люди ще не розуміють позицій до кінця. Словом, за місяць до ротації ми почали вночі заводити машини, сепари, звісно, метушилися. Але ми щоночі методично заводили та глушили машини. І так кожного дня впродовж місяця в певні години. В якийсь момент сепари вже перестали реагувати — ну завелись, так завелись. А коли справді відбулася ротація, сепари того навіть не зрозуміли — одна машина заїхала, інша виїхала.

Так само, коли треба було будувати укріплення. Ми виходимо лише, а нас одразу починають обстрілювати снайпери, кулемети тощо. Як копати в таких умовах? Тож посеред ночі ми вирішили «ганяти» сепарів. Як це було: я виходив напівсонний з бліндажа, стріляв зі СПШ (сигнальний пістолет) та йшов дрімати назад. А сепари одразу на це реагують скороченим «красная звєзда нєбо», тобто команда готуватися до атаки з нашого боку. А ми, очевидно, не атакували. І так ми їх полохали одну ніч, другу ніч, третю. І все, можна спокійно зранку копати укріплення, бо сепари всі сплять після таких стресових ночей.

Чи перебування в АТО вплинуло на ведення бізнесу?

Коли повернувся на фірму, стан речей був катастрофічним. Зарплату ми не коригували кілька років, тож всі монтажники виїхали на заробітки за кордон. Ми зібралися вчотирьох та сіли думати, що робити далі: монтажників нема, бізнес по-трохи тоне.

Було очевидним, що за альтернативною енергетикою майбутнє, тож спробували себе в цьому напрямку. Ми брали участь в 30 тендерах на будівництво малих сонячних станцій — але всі програли. Ми почали аналізувати, чому програли, і дійшли висновку, що ми некоректно розуміємо свій бізнес.

«Світовир» — це бізнес B2B, він очевидно не може працювати як B2C бізнес. Ми переформатувалися та вже у вересні 2016 року взяли перший тендер на сонячну електростанцію на 3,5 МВт. У 2018 році вже збудували станцію 72 МВт, в 2019 — 76 МВт. Проте цьогоріч ми збудували тільки 2 МВт, бо відбувся дуже сильний відкат в альтернативній енергетиці.

Я правильно розумію, що поділ «Світовиру» на підкомпанії «Світовир Автоматик» та «Світовир Електрик» теж пов’язаний із цим переформатуванням бізнесу?

Так. Це пов’язано з тим, що наш бізнес, як і діяльність «Leo Lightman» — вузько спеціалізований. Проте весь великий асортимент наших послуг ми поєднували в одній фірмі «Світовир». І з назви нашої компанії не було зрозуміло ні нашої ніші, ні тим паче спеціалізації.

Крім того в нас не було ні сайту, ні фотографій, навіть візитки були старі. Я це називаю «концепцією черв’яка»: коли бізнес поступово наростає різними «кільцями», то кожне кілечко гарне, але в результаті — однаково черв’як виходить. Тож за порадою рекламної агенції ми провели повний ребрендинг. Змінили все — від логотипу до створення єдиної концепції документів. В єдиному стилі у нас тепер навіть технічна документація.

Стандартизація візуального вигляду та різних процесів — це добра практика, яка робить бізнес подібним до динамічних стартапів. Словом, в якийсь момент треба все «знести» та побудувати заново як цілісну структуру. Крім того, ми вирішили рухатися в сторону європейських замовників, та отримали сертифікат ISO:9001 на виробництво щитів. Також ми перейшли на нове програмне забезпечення, тепер робимо проєкти в «ePlan» у форматі А3. Ця програма — повноцінні інтелектуальна система планування, наприклад, проєкт перегенеровується автоматично, якщо ми вносимо якісь зміни.

 

«Я це називаю «концепцією черв’яка»: коли бізнес поступово наростає різними «кільцями», то кожне кілечко гарне, але в результаті — однаково черв’як виходить»

 

Зараз ми вчимось правильній кооперації бізнесів, бо хоч і можемо надавати довгий перелік послуг — свідомо не робимо цього. Часто об’єднуємось із різними компаніями, щоби разом йти на тендери. Деколи йдемо генпідрядниками, іноді субпідрядниками. Або й субсубсубпідрядниками, які робили конкретний щит, але про це ніхто не знає. Адже краще заробити по 50 % кожен, ніж втратити 100 %.

Крім того, кооперація корисна, коли часу обмаль, а роботи — багато. Дуже великі проєкти бувають раз на 5 років, і тримати велику команду задля них немає сенсу. Але ринок чекати не може, треба погасити цей імпульс і далі займатися іншими проєктами. Й оцей момент кооперації — важливий для українських компаній. Адже для німецьких компаній звична ситуація, коли багато малих фірм роблять кожен по дрібній деталі, але потім вони всі як пазли складаються та працюють злагоджено.

 

На завершення: пролог історії

 

З чого почався «Світовир»?

Разом із друзями ми заснували фірму «Світовир» 22 липня 2002, коли вчилися на 4 курсі у Львівській Політехніці, спеціальність «Електроенергетика». Ми — це команда друзів, Олег Кузан, Лисак Володимир, Костянтин Палюткін, Сергій Фурко та я. Але до електромонтажних та електропроєктних робіт ми прийшли далеко не одразу.

Спочатку наше товариство загартовувалось, і то досить жорстко. Всі ми були активними учасниками ГО «Студентське братство Львівської Політехніки». Разом ми пройшли і протести «Україна без Кучми», і міські вибори голови Львова тощо. Нам вдалося сформували своє коло надійних друзів. Наприклад, 9 березня в Києві нас пов’язали на станції метро2, ми відсиділи хто 1 добу, а хто і всі 15 діб. Костя Палюткін тоді буквально з’їв списки людей, які приїхали разом із нами, щоби не ставити їх під загрозу затримання.

Проте, ми розуміли — ще 2 роки, ми випустимося з університету і все закінчиться, всі розбіжаться по своїх справах. Єдине, що може об’єднати — це бізнес. Якщо спільно заробляти кошти, це триматиме один одного.

 

«Ми розуміли — ще 2 роки, ми випустимося з університету і все закінчиться, всі розбіжаться по своїх справах. Єдине, що може об’єднати — це бізнес»

 

На початку ми не знали до пуття, що робити. Ми створили фірму «Світовир», тобто світ, який вирує. Ми хотіли щось художнє, мистецьке, адже в університеті ми займалися організацією різних фестивалів та подій. Були спроби відкрити й інтернет-кафе, навіть запустили власний бренд солодкої води «Живиця». Ми розробили і смак, і вигляд пляшки, домовилися за продаж у 150 точках по всьому Львову. Проте, бізнес не пішов далі, хоча і грошей ми не втратили.

Після всіх експериментів у нас лишилося буквально 5 гривень. На ці гроші ми наксерили оголошень «Робимо електрику». Оскільки ми не знали, яка вона буває, то написали ще «Всі види електромонтажних робіт». Домашній телефон був тільки в одного зі співзасновників, тож в оголошенні ми просили телефонувати саме на його номер з 18 по 21 годину, їх приймала мама нашого друга. А вже після 21 години я телефонував їй з прохідної в гуртожитку, збирав інформацію по вхідних дзвінках та з картки набирав зворотньо, щоби домовитися про відвідування.

Першим нашим замовлення було підключити чебуречну навпроти «Нового ЦУМу», точніше відключити старий кіоск та підключити новий. Робота була проста, але небезпечна. Ми під напругою відкусили провід та під напругою переключили. На щастя, все вийшло — ми заробили 60 гривень. На половину накупили пиріжків, а на інші 30 гривень купили викрутку та ізоляційну стрічку (ізоленту).

Були й малі замовлення як-то розетки поміняти, але друге велике замовлення прийшло від деревообробного цеху на Топольній: треба було підключити нові верстати, зробити освітлення, сушку тощо. Потім були швейна фабрика на Пасічній та панчішна фабрика. Для останньої треба було розробити технічне завдання, намалювати всі схеми, за якими потім можна було б змонтувати та експлуатувати електромережу. Ми робили це вперше й більше для себе, але після вдалого виконання завдання почали пропонувати цю послугу на проєктній основі й іншим.

В 2005 році ми взяли свою першу обласну ліцензію до 35 кВт на монтажні роботи та проєкти. Ліцензія була на 3 роки, після чого нам її подовжили ще на 5. В 2007 році ми отримали Всеукраїнську ліцензію на 35 кВт. І буквально 5 років тому отримали на будь-які типи електромонтажних та електропроєктних робіт.

З часом до електропроєктних та електромонтажних робіт у «Світовирі» ми додали виробництво електрощитів та автоматизацію.

 

Ірина Шарова. Львів

Фотографії: Роман Коваль, архіви Богдана Кушлика

 

 1 тепер «Карпатнафтохім» — прим. ред.
 2 2001 року відбуваються масові затримання на вокзалах та станціях метро україномовних людей та студентів з державною символікою внаслідок довгих протестів «Україна без Кучми» — прим. ред.

Блог , , ,



Для зручності користування Технічними Рішеннями – замовляйте друковану версію.

Після заповнення заявки, ми відправимо Вам типові рішення безкоштовно разом з доставкою.